Майже сто двадцять банків зникли з банківської карти України за трохи більше ніж десятиліття. Система, у якій напередодні 2014 року працювали майже 180 установ, скоротилася до 60 банків. Очищення зробило банківський сектор прозорішим і стійкішим. Водночас Україна втратила значну частину установ, які обслуговували великі промислові групи, фінансували оборотний капітал, модернізацію виробництва та експортні операції. На зміну їм прийшла інша модель: мобільні банки, дистанційна ідентифікація, швидкі платежі та цифрові сервіси, що стали частиною повсякденного життя мільйонів українців.
Україна створила сучасний цифровий банкінг. Але чи створила вона настільки ж ефективну систему фінансування промислового розвитку?
1. Як народжувалася банківська система незалежної України (1991–2013)
Після розпаду СРСР Україна успадкувала не ринкову банківську систему, а мережу філій радянських державних банків — Промінвестбанку, Ощадбанку, Укрсоцбанку, банку “Україна” та інших. Закон «Про банки і банківську діяльність» 1991 року започаткував дворівневу систему, у якій Національний банк відповідав за монетарну політику та нагляд, а комерційні банки отримали можливість працювати на конкурентному ринку.
Умови входу на ринок були порівняно простими, нагляд лише формувався, а приватний бізнес швидко зростав. Це призвело до стрімкого збільшення кількості банків: якщо наприцінці 1991 р. Їх було близько 90, то до середини 1990-х – близько 220.
Протягом наступних двох десятиліть банки стали невід’ємною частиною українських фінансово-промислових груп. Для багатьох власників вони були не лише джерелом прибутку, а й інструментом фінансування основного бізнесу. Саме в цей період на ринку зміцнилися ПриватБанк Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова, банк “Фінанси та Кредит” Костянтина Жеваго, банк “Надра” Дмитра Фірташа, VAB Банк Олега Бахматюка, Дельта Банк Миколи Лагуна та десятки інших.
До 2013 року система здавалася достатньо великою та диверсифікованою. Проте значна частина її стабільності спиралася на моделі, які виявилися вразливими під час кризи.
2. Велике очищення: як реформа НБУ скоротила банківську систему майже вдвічі (2014 – 2016)
Після Революції Гідності українська банківська система опинилася під безпрецедентним тиском. Анексія Криму, війна на Донбасі, девальвація гривні, економічна рецесія та відтік депозитів оголили проблеми, які накопичувалися роками.
У червні 2014 року Національний банк очолила Валерія Гонтарева. Разом із новою командою НБУ розпочав масштабну реформу банківського сектору, яка спиралася на програму співпраці з МВФ. Її головною метою стало відновлення довіри до банківської системи через підвищення прозорості власності, очищення балансів, докапіталізацію банків та обмеження кредитування пов’язаних осіб.
У 2015 році Національний банк розпочав комплексну діагностику найбільших банків країни. Перевірки включали оцінку якості кредитних портфелів, достатності капіталу, стрес-тестування та аналіз операцій із пов’язаними особами. Якщо банк не виконував вимоги щодо капіталу або не міг підтвердити платоспроможність, його визнавали неплатоспроможним.
Особливу увагу регулятор приділив кредитуванню компаній, пов’язаних із власниками банків. За результатами діагностики 2015–2016 років НБУ встановив, що у 44 банках норматив кредитного ризику щодо пов’язаних осіб перевищував дозволений рівень. Банки отримали трирічні плани скорочення такого кредитування або були виведені з ринку.
У результаті між 2014 і 2018 роками з ринку було виведено 103 банки, а найбільший приватний банк країни — ПриватБанк — у грудні 2016 року був націоналізований. Банківська система скоротилася майже вдвічі, а структура власності стала значно прозорішою.
3. Сім сценаріїв, за якими “помирали” банки
Понад сто банків, які залишили український ринок після 2014 року, не стали жертвами одного сценарію. Одні десятиліттями фінансували великі промислові підприємства своїх фінансово-промислових груп, інші не витримали девальвації гривні, треті будували агресивне зростання на депозитах населення, четверті стали заручниками політичних подій або вузької спеціалізації. За масштабною реформою НБУ стояли понад сто різних історій, але більшість із них можна звести до семи типових моделей.
1). Банк як фінансовий центр промислової групи. Для української економіки 1990–2000-х років була характерною модель, за якої банк ставав фінансовим центром великої промислової групи. Через нього проходили розрахунки підприємств, фінансувалися інвестиційні проєкти, модернізація виробництва, оборотний капітал і зовнішньоекономічна діяльність. За відсутності розвинутого фондового ринку та довгострокового ринку капіталу саме банки часто забезпечували фінансування великих виробничих активів.
Подібні моделі не є унікальними для України. У Німеччині , Японії чи Південної Кореї традиційно існують довгострокові партнерські відносини між банками та промисловими компаніями, а великі корпоративні групи десятиліттями працюють із банками, які фінансують розвиток не лише головного підприємства, а й широкої мережі постачальників, сервісних і технологічних компаній.
Після 2014 року регулятор суттєво змінив підхід. Національний банк, виконуючи програму реформ, погоджену з МВФ, запровадив жорсткіші вимоги до кредитування пов’язаних осіб, концентрації кредитного ризику, прозорості структури власності та достатності капіталу. Банки, які не змогли привести свої бізнес-моделі до нових вимог або забезпечити необхідний рівень капіталу, поступово залишили ринок. За таким сценарієм завершили роботу, зокрема, «Фінанси та Кредит», VAB Банк, Фінансова Ініціатива та низка інших корпоративних банків.
Після реформи суттєво звузилися можливості фінансування промислових підприємств. Саме тому оцінка реформи залишається предметом економічної дискусії: вона безперечно підвищила стійкість банківської системи, але її довгостроковий вплив на фінансування великого виробництва оцінюється неоднозначно.
2). Надто швидке зростання. Деякі банки обрали принципово іншу модель розвитку, ніж корпоративні банки фінансово-промислових груп. Замість фінансування великих виробничих підприємств вони зробили ставку на масовий роздрібний бізнес: споживчі кредити, кредитні картки, автокредитування та іпотеку. Такі банки стрімко нарощували клієнтську базу, активно залучали депозити населення і за короткий час значно збільшували кредитний портфель.
У період економічного зростання ця модель демонструвала високі фінансові результати. Проте вона виявилася надзвичайно чутливою до макроекономічних потрясінь. Девальвація гривні, падіння доходів населення та відтік депозитів різко погіршили якість роздрібного кредитного портфеля, а одночасне зростання простроченої заборгованості та дефіцит ліквідності швидко поставили окремі банки на межу неплатоспроможності.
Найвідомішим прикладом такої моделі став «Дельта» Банк Миколи Лагуна. Заснований у 2006 році, він менш ніж за десять років увійшов до числа найбільших банків країни, активно розвиваючи споживче кредитування та поглинаючи активи інших фінансових установ, зокрема придбавши кредитний портфель «Укрпромбанку» та активи «Кредитпромбанку». Проте стрімке зростання не супроводжувалося достатнім запасом стійкості до кризи. У березні 2015 року банк було визнано неплатоспроможним.
3). Девальваційний удар. До 2014 року значна частина кредитів була видана в іноземній валюті. Після різкої девальвації гривні багато позичальників втратили можливість обслуговувати борги, а банки були змушені формувати величезні резерви. Особливо гостро це проявилося в установах із великими валютними кредитними портфелями. Одним із символів цієї хвилі став банк «Надра».
4). Політичний фактор. Частина банків постраждала не стільки через власну бізнес-модель, скільки через геополітичні зміни. Після 2014 року істотно змінилися умови роботи банків із російським капіталом, а після повномасштабного вторгнення 2022 року їхня присутність на українському ринку фактично завершилася. Прикладами стали Промінвестбанк та МР Банк.
5). Вузька спеціалізація. Банки, діяльність яких була надто залежною від одного сектору економіки або кількох великих клієнтів, виявилися менш стійкими до кризи. Найвідомішим прикладом стала «Аркада», бізнес-модель якої була тісно пов’язана з фінансуванням житлового будівництва. Коли будівельні проєкти зупинилися, проблеми забудовників швидко перетворилися на проблеми банку.
6). Непрозорі схеми. Окремі банки використовували моделі, що виходили за межі класичного банківського бізнесу. Найвідомішим прикладом став банк «Михайлівський», де частина коштів вкладників була переведена до фінансових компаній, які не підпадали під гарантії Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Саме цей випадок став одним із найрезонансніших у новітній історії українського банкінгу.
7). Недокапіталізація. Навіть банки з відносно якісними активами могли не пережити реформу, якщо їхні власники не були готові виконати нові вимоги щодо докапіталізації. Після стрес-тестів НБУ багато акціонерів зіткнулися з необхідністю вкладати значні суми власного капіталу. Не всі були готові або спроможні це зробити.
4. Нова ера українського банкінгу
Після реформи українська банківська система почала змінюватися не лише структурно, а й технологічно. Якщо до середини 2010-х років банки конкурували насамперед мережею відділень, кількістю банкоматів і корпоративними клієнтами, то згодом головним полем конкуренції стали цифрові сервіси, швидкість обслуговування та зручність мобільних застосунків.
Водночас цифровізація українського банкінгу розпочалася ще до реформи. Одним із її головних символів став Приват24 — сервіс, який ще у 2000-х роках фактично змінив звички мільйонів українців. Онлайн-платежі, перекази коштів, оплата комунальних послуг, керування рахунками без відвідування відділення стали для українських клієнтів звичною практикою значно раніше, ніж у багатьох країнах Центральної та Східної Європи.
Наступний етап цифрової еволюції уособив monobank — перший в Україні масштабний необанк без власної мережі відділень. Якщо Приват24 довів, що банківські послуги можуть бути дистанційними, то monobank показав, що сучасний банк може майже повністю існувати в смартфоні. Простота відкриття рахунку, миттєві платежі, кешбек, онлайн-кредитування та якісний мобільний застосунок встановили новий стандарт сервісу й змусили практично всі великі банки прискорити власну цифрову трансформацію.
Паралельно Національний банк модернізував платіжну інфраструктуру країни. Банківські перекази, які ще десять років тому могли тривати годинами або навіть до наступного банківського дня, поступово стали майже миттєвими. Подальший розвиток Системи електронних платежів НБУ (СЕП) та перехід до режиму роботи 23/7 забезпечили можливість здійснювати міжбанківські перекази практично в будь-який час доби, що стало ще одним кроком до сучасної цифрової економіки.
Важливим елементом цієї трансформації став і BankID НБУ, який створив єдиний механізм дистанційної ідентифікації клієнтів. Згодом саме ця інфраструктура стала основою для інтеграції багатьох банківських послуг із державними цифровими сервісами, зокрема платформою «Дія». У цьому сенсі «Дія» стала не причиною цифрової революції банків, а одним із найуспішніших прикладів використання вже створеної фінансової інфраструктури.
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році стало найскладнішим випробуванням для оновленої банківської системи. Попри бойові дії, масову міграцію населення, перебої з електропостачанням та ракетні удари, українці продовжували отримувати зарплати й соціальні виплати, оплачувати покупки, здійснювати перекази та користуватися банківськими сервісами практично безперервно. Те, що ще десять років тому могло здаватися неможливим, стало одним із доказів високої операційної стійкості українського банкінгу.
Втім, історія української банківської системи ще не завершена. Якщо реформа 2014–2017 років вирішила питання прозорості, капіталізації та фінансової стійкості, то наступним викликом стає пошук моделі, яка дозволить поєднати сучасний цифровий банкінг із довгостроковим фінансуванням промисловості, інновацій та економічного розвитку. Саме відповідь на це питання визначатиме наступний етап еволюції української банківської системи.
5. Менше банків — не завжди сильніша економіка
Сьогодні в Україні працює 60 банків, при чому найбільші з них або державні, або відносяться до іноземних банківських груп.
Табл. Кількість банків у деяких країнах Європи (+-1%)
Скорочення кількості банків саме по собі не є ні успіхом, ні невдачею. Банківська система — це лише інструмент, який обслуговує економіку.
Якщо після консолідації банківського сектору країна отримує сильнішу промисловість, сучасну логістику, більше експортерів і масштабні інвестиційні проєкти, менша кількість банків не є проблемою. Навпаки, це може свідчити про концентрацію капіталу в ефективніших установах.
Україна дійсно отримала одну з найбільш цифровізованих банківських систем Європи, а фінансові технології стали однією з найдинамічніших сфер економіки. Проте цифрові сервіси самі по собі не створюють нових виробництв, заводів чи експортної продукції. Для довгострокового розвитку вони мають працювати у зв’язці з галузями, які генерують високу додану вартість: машинобудуванням, авіакосмічною промисловістю, хімією, логістикою та сучасним виробництвом.
Саме тому питання не в тому, чи стало банків менше. Питання в тому, наскільки ефективно банківський капітал і людський потенціал фінансового сектору працюють на розвиток реальної економіки.
Україна створила банківську систему, яка витримала фінансові кризи, пандемію COVID-19 і наразі витримує випробування повномасштабною війною. Наступний етап може виявитися ще складнішим: перетворити фінансову стійкість, цифрові технології та довіру до банків на джерело довгострокових інвестицій у промисловість, логістику, інженерію та інновації. Лише тоді реформа отримає своє повне економічне виправдання. Якщо ні — вона залишиться передусім історією про фінансову стабільність.
