Ще десять років тому багато хто вважав, що ера атомної енергетики добігає кінця. Після аварії на АЕС «Фукусіма» низка країн оголосила про поступову відмову від ядерної генерації, а інвестори дедалі обережніше ставилися до масштабних атомних проєктів. Проте сьогодні ситуація кардинально змінилася. Китай, Велика Британія, Польща, США, Індія та інші країни запускають нові реактори, розробляють малі модульні АЕС і залучають до галузі приватний капітал. Світ входить у нову епоху атомної енергетики, а разом із нею відкривається вікно можливостей для України. Питання лише в тому, чи зуміє вона скористатися цим історичним шансом.
1. Світ переживає новий атомний ренесанс
Після аварії на японській АЕС «Фукусіма-1» у 2011 році здавалося, що атомна енергетика надовго втратить статус одного з ключових джерел електроенергії. Німеччина ухвалила рішення про відмову від атомної генерації, низка країн призупинила нові проєкти, а інвестиції в галузь різко скоротилися. Проте менш ніж за п’ятнадцять років ситуація кардинально змінилася.
За даними Всесвітньої ядерної асоціації (World Nuclear Association), станом на літо 2026 року у світі одночасно будуються близько 80 енергетичних реакторів, ще понад 120 перебувають на стадії офіційного планування. Більшість нових проєктів реалізується в Азії, однак саме Європа після тривалої паузи демонструє політичне повернення до розвитку атомної енергетики.
У країнах Європейського Союзу сьогодні безпосередньо будуються три нові енергоблоки: два реактори Paks II в Угорщині та Mochovce-4 у Словаччині, який уже завершує підготовку до введення в експлуатацію. Крім цього, у 2024 році до мережі був підключений французький реактор Flamanville-3, що став першим новим французьким реактором за останні десятиліття.
Втім, ще важливішими є проєкти, які вже перейшли до стадії фінансування або підготовки будівництва. Франція реалізує програму спорудження шести реакторів EPR2 сумарною потужністю близько 10 ГВт, остаточне інвестиційне рішення очікується найближчим часом. Велика Британія продовжує будівництво Hinkley Point C, яке забезпечуватиме близько 7% потреб країни в електроенергії, а також сформувала консорціум інвесторів для реалізації проєкту Sizewell C.
Польща, яка ще донедавна не мала жодної атомної електростанції, вже будує свою першу АЕС із трьома американськими реакторами AP1000, а паралельно готує майданчик для другої АЕС.
Поза Європою масштаби ще більші. Китай одночасно споруджує десятки реакторів, Індія продовжує реалізацію власної ядерної програми, а США після тривалої перерви зосередилися на розвитку малих модульних реакторів (SMR) та модернізації існуючих станцій. Саме Азія сьогодні формує основний попит на нові атомні технології, однак європейський ринок стає дедалі привабливішим для міжнародних інвесторів.
Показово, що навіть Японія, яка пережила аварію на АЕС «Фукусіма-1», не відмовилася від атомної енергетики остаточно. Після кількарічної паузи країна почала поступово перезапускати реактори, що відповідають новим вимогам безпеки, а у 2022–2023 роках переглянула державну енергетичну політику, підтримавши будівництво реакторів нового покоління. Це свідчить, що аварія стала не кінцем розвитку галузі, а поштовхом до перегляду стандартів її безпеки.
Табл. 1. Атомні проєкти в Європі
| Країна | Великі реактори | SMR |
| Велика Британія | 2 (Sizewell C) | Rolls-Royce SMR (власна розробка) |
| Словаччина | 1 (Mochovce-4) | – |
| Угорщина | 2 (Paks II) | – |
| Франція | EPR2 у підготовці | Nuward SMR (власна розробка) |
| Польща | перша АЕС готується | кілька SMR-проєктів |
| Чехія | новий блок Dukovany | кілька SMR-проєктів |
| Румунія | нові блоки плануються | перший європейський SMR (NuScale) у підготовці |
| Швеція | нові блоки плануються | кілька SMR-проєктів |
| Фінляндія | – | кілька SMR-проєктів |
На відміну від великих реакторів, європейський ринок SMR поки перебуває на етапі технологічного відбору. Саме тому Польща, Чехія, Фінляндія та Швеція одночасно оцінюють кілька різних конструкцій. Водночас Європейська комісія вже закликає країни поступово перейти до “fleet approach” — використання обмеженої кількості стандартизованих реакторів для скорочення витрат та прискорення ліцензування.
2. Чому інвестори більше не бояться атомної енергетики
Ще десять-п’ятнадцять років тому атомна енергетика вважалася занадто дорогою, повільною та ризикованою для приватного капіталу. Великі строки будівництва, висока вартість проєктів і політична невизначеність змушували інвесторів віддавати перевагу газовій генерації або відновлюваним джерелам енергії. Сьогодні ситуація докорінно змінилася.
Головною причиною стало різке зростання попиту на стабільну (базову) генерацію. Сонячні та вітрові електростанції дедалі активніше інтегруються до енергосистем, однак їхня робота залежить від погодних умов. Атомні електростанції, навпаки, здатні безперервно виробляти великі обсяги електроенергії протягом 18–24 місяців між паливними кампаніями, забезпечуючи прогнозованість для промисловості, транспорту та цифрової економіки.
Другим фактором став стрімкий розвиток штучного інтелекту та центрів обробки даних. Навчання великих мовних моделей, розвиток хмарних сервісів і цифровізація промисловості потребують дедалі більше електроенергії. За оцінками Міжнародного енергетичного агентства, до кінця десятиліття споживання електроенергії дата-центрами може зрости в кілька разів. Великі технологічні компанії вже шукають джерела безперервного та низьковуглецевого енергопостачання, а атомна енергетика дедалі частіше розглядається як один із найнадійніших варіантів.
Важливу роль відіграла й зелена трансформація економіки. Для досягнення кліматичних цілей більшості розвинених країн недостатньо лише сонячної та вітрової генерації. Саме тому Європейський Союз включив атомну енергетику до своєї таксономії сталих інвестицій за визначених умов. Це означає, що банки, інвестиційні фонди та інституційні інвестори отримали можливість фінансувати ядерні проєкти як такі, що сприяють декарбонізації економіки.
У результаті атомна енергетика дедалі більше переходить із категорії «ризикових інфраструктурних проєктів» до категорії довгострокових активів. Для пенсійних фондів, страхових компаній та інфраструктурних інвесторів саме такі об’єкти є найбільш привабливими: вони забезпечують стабільний попит, прогнозовані доходи та строк експлуатації, що вимірюється десятиліттями.
3. Нові правила гри: держава вже не будує сама
Атомна енергетика залишається стратегічною галуззю, у якій держава відповідає за безпеку, регулювання та довгострокову енергетичну політику. Однак модель, за якою уряд самостійно фінансує, будує й експлуатує нову АЕС, поступово відходить у минуле. Сучасні ядерні проєкти коштують десятки мільярдів євро, реалізуються протягом багатьох років і потребують такого обсягу капіталу, який навіть великі державні компанії не завжди можуть забезпечити самостійно.
Тому нове покоління АЕС будується за змішаними моделями. Держава зберігає контроль над стратегічним об’єктом, надає гарантії, створює механізм стабільної оплати електроенергії та бере на себе частину політичних і регуляторних ризиків. Натомість приватні інвестори, банки та інфраструктурні фонди вкладають власний і борговий капітал.
Найпоказовішим є британський проєкт Sizewell C потужністю 3,2 ГВт. Після ухвалення остаточного інвестиційного рішення найбільшим акціонером проєкту залишився уряд Великої Британії з часткою 44,9%. Водночас до складу власників увійшли канадська інвестиційна група La Caisse — 20%, енергетична компанія Centrica — 15%, французька EDF — 12,5%, а також фонди під управлінням Amber Infrastructure — 7,6%. Таким чином, атомна станція фактично стала окремим інфраструктурним активом, у якому поряд із державою беруть участь приватні та інституційні інвестори.
Особливістю Sizewell C є використання моделі Regulated Asset Base, або регульованої бази активів. Вона дозволяє проєктній компанії отримувати регульований дохід ще під час будівництва. Це знижує вартість залучення капіталу та робить проєкт прийнятнішим для інвесторів, які не готові чекати десять чи п’ятнадцять років до введення станції в експлуатацію. Водночас частина ризиків будівництва розподіляється між акціонерами, державою та споживачами електроенергії.
Саме така передбачуваність відкриває атомну галузь для великих інституційних інвесторів. Пенсійні та інфраструктурні фонди управляють довгостроковими коштами й шукають активи зі стабільним регульованим доходом на десятиліття. АЕС добре відповідає цьому профілю: вона має тривалий строк експлуатації, прогнозований попит на продукцію та відносно стабільний грошовий потік після завершення будівництва.
Проте приватний капітал не означає, що держава усувається від проєкту. Навпаки, саме держава створює умови, за яких інвестор готовий прийняти частину ризику. Це можуть бути державні гарантії за кредитами, контракти на різницю, регульовані тарифи, страхування політичних ризиків або участь держави в капіталі проєктної компанії.
Подібний підхід застосовує Польща під час підготовки своєї першої АЕС. Передбачена модель включає державний капітал, боргове фінансування під гарантії казначейства та двосторонній контракт на різницю, який має забезпечити станції прогнозований дохід. У грудні 2025 року Європейська комісія погодила польський механізм підтримки, що передбачає цінову стабілізацію через такий контракт.
Нові правила гри полягають не у приватизації атомної енергетики, а в розподілі відповідальності. Держава гарантує стратегічний контроль, безпеку й передбачувані правила. Технологічні компанії будують та обслуговують реактори. Банки й експортно-кредитні агентства надають боргове фінансування. Пенсійні та інфраструктурні фонди вкладають довгостроковий капітал.
У результаті атомна станція перестає бути виключно державним бюджетним проєктом і перетворюється на складний інфраструктурний актив. Саме така модель може дати галузі доступ до значно ширшого кола фінансових ресурсів, не позбавляючи державу контролю над критично важливою енергетичною інфраструктурою.
4. Україна має унікальну стартову позицію
Більшість країн, які сьогодні оголошують про повернення до атомної енергетики, починають майже з нуля. Їм потрібно створювати регуляторну систему, готувати майданчики, будувати мережеву інфраструктуру, навчати персонал і формувати суспільну підтримку. Україна вже володіє значною частиною цієї бази.
До повномасштабного вторгнення український атомний парк складався з 15 енергоблоків на чотирьох АЕС загальною встановленою потужністю 13,835 ГВт. Це 13 реакторів ВВЕР-1000 і два ВВЕР-440. Шість блоків Запорізької АЕС залишаються під російською окупацією, тому сьогодні доступна Україні генерація суттєво менша за номінальний потенціал усього парку. Проте навіть без Запорізької АЕС країна зберігає дев’ять діючих реакторів і одну з найбільших атомних енергетичних систем у Європі.
Це означає, що Україна має не лише готові майданчики, а й багаторічний досвід експлуатації реакторів різних модифікацій. Рівненська АЕС, наприклад, одночасно експлуатує блоки ВВЕР-440 і ВВЕР-1000. Така практика сформувала власну школу операторів, інженерів, ремонтних фахівців, проєктувальників і спеціалістів із ядерної та радіаційної безпеки.
Людський капітал є однією з найскладніших складових нової атомної програми. Реактор можна придбати за контрактом, але компетентну команду експлуатації неможливо створити за кілька років. Україна має покоління фахівців, які працювали з продовженням строків експлуатації блоків, переходом на альтернативне паливо, модернізацією систем безпеки та експлуатацією енергосистеми в умовах війни. Для потенційного інвестора це знижує кадровий і операційний ризик майбутніх проєктів.
Ще однією перевагою є сформована мережева інфраструктура. Великі АЕС уже пов’язані з магістральними лініями електропередачі та енергетичними центрами споживання. Частина мереж була пошкоджена російськими атаками й потребуватиме масштабного відновлення, однак Україна не повинна створювати всю систему передачі для атомної генерації з чистого аркуша.
Стратегічне значення має і синхронізація української енергосистеми з континентальною Європою. Україна та Молдова були екстрено приєднані до синхронної зони континентальної Європи 16 березня 2022 року, а з 30 червня того ж року розпочався комерційний обмін електроенергією. У листопаді 2023 року ENTSO-E оголосила про завершення проєкту синхронізації та виконання Україною ключових технічних вимог для постійного з’єднання.
Ця інтеграція принципово змінює економіку потенційних нових блоків. Майбутня українська атомна генерація може працювати не лише на внутрішній ринок, а й стати частиною ширшої європейської системи — за умови достатньої пропускної спроможності міждержавних мереж, виконання європейських ринкових правил і появи стабільного експортного профіциту.
Україна також зробила важливий крок до зменшення залежності від російського ядерного палива. Співпраця «Енергоатому» з Westinghouse триває близько двох десятиліть. У 2023 році першу партію палива Westinghouse для реакторів ВВЕР-440 завантажили на Рівненській АЕС, що ліквідувало російську монополію на постачання палива для цього типу реакторів. За планами партнерів, до 2028 року всі українські ВВЕР мають перейти на паливо Westinghouse.
Водночас було б перебільшенням стверджувати, що Україна вже має повністю замкнений паливний цикл. Країна володіє урановими ресурсами й розвиває видобуток, зберігання відпрацьованого палива та компетенції з виготовлення окремих компонентів. Проте конверсія й збагачення урану, а також значна частина фабрикації палива поки здійснюються за кордоном. Україна та Westinghouse працюють над створенням вітчизняної лінії складання паливних касет для ВВЕР-1000, але цей процес ще не завершений.
Отже, стартова перевага України полягає не в окремому активі, а в поєднанні кількох факторів: великого реакторного парку, досвідчених кадрів, готових майданчиків, розвинених мереж, диверсифікованого постачання палива та фізичної інтеграції з європейською енергосистемою. Іншим країнам знадобляться десятиліття, щоб створити подібну основу.
Світовий атомний ренесанс відкриває для України нові можливості, але водночас ставить низку стратегічних питань. Якщо країна розглядатиме розвиток атомної енергетики як один із напрямів післявоєнної відбудови, необхідно буде визначитися з довгостроковою моделлю розвитку галузі, джерелами фінансування, механізмами залучення приватного капіталу та роллю держави у нових проєктах.
Не менш важливими залишаються питання незалежного регулювання, корпоративного управління, розвитку виробничої кооперації та підготовки кадрів. Саме ці чинники сьогодні дедалі частіше визначають інвестиційну привабливість атомних проєктів у країнах Європи.
