Що сьогодні означає донат у тисячу євро? В Україні це може бути частина збору на дрони, евакуаційний автомобіль або обладнання для військового шпиталю. У німецькому Карлсруе тисяча євро може зробити вас «квантовим піонером»: Університет Карлсруе шукає 1000 донаторів, щоб зібрати €1 млн на квантовий комп’ютер для навчання студентів.
Це не історія про те, що німці цінують науку більше, ніж українці. Це історія про розкіш, якої війна нас позбавляє: можливість вкладати суспільні гроші не лише в те, щоб дожити до завтра, а й у технології, які визначатимуть, яким це завтра буде.
1. Квантовий комп’ютер за €1 млн: кейс Карлсруе
Невеликий штучний алмаз може стати серцем комп’ютера, на якому навчатимуться німецькі студенти. Для квантових технологій цінними є саме дефекти його кристалічної структури — так звані NV-центри, де атом азоту сусідить із вакансією у кристалічній решітці. Квантові властивості такої системи дозволяють зберігати й обробляти інформацію, керуючи нею за допомогою лазерів і електромагнітних імпульсів.
Університет Карлсруе планує придбати власний квантовий комп’ютер приблизно за €1 млн. У березні 2026 року він звернувся до бізнесу, випускників та громадян із простою пропозицією: знайти 1000 «квантових піонерів», кожен із яких дасть по €1000.
Комп’ютер потрібен не для престижу. З зимового семестру 2026/27 університет запускає бакалаврську програму з квантових обчислень і хоче готувати «квантових інженерів» — фахівців, які не лише розуміють квантову механіку, а й уміють перетворювати її на практичні технології.
Класичний комп’ютер працює з бітами — нулями та одиницями. Квантовий використовує кубіти, для яких можливі суперпозиція, інтерференція та заплутаність. Але реальна квантова машина сильно відрізняється від математичної моделі: кубіти нестабільні, чутливі до шуму й накопичують помилки.
Саме тому студентам важливо працювати не лише із симуляторами. Вони вивчатимуть квантові алгоритми, програмуватимуть операції, запускатимуть експерименти, досліджуватимуть шум і способи корекції помилок. На старших курсах до цього додадуться квантова сенсорика, комунікації, оптимізація та застосування штучного інтелекту.
У перспективі квантові фахівці можуть працювати над задачами у фармацевтиці, матеріалознавстві, логістиці, енергетиці, AI та кібербезпеці. При цьому квантовий комп’ютер за €1 млн не стане машиною, яка завтра знайде нові ліки чи миттєво розв’яже складну логістичну задачу. Його цінність для університету саме в тому, щоб студенти побачили можливості й обмеження реальної технології.
І Карлсруе — далеко не поодинокий приклад. Квантова інфраструктура вже з’являється буквально навколо України. У 2025 році в Познані запрацював 20-кубітний PIAST-Q, а в чеській Остраві — 24-кубітний VLQ. Європейська програма EuroHPC розгортає квантові системи також у Німеччині, Франції, Італії та Іспанії.
Квантові обчислення поступово перестають бути екзотичною технологією кількох лабораторій США, Китаю чи Японії. Вони стають частиною європейської дослідницької та освітньої інфраструктури.
Студент може прочитати про декогеренцію в підручнику. Може змоделювати квантовий комп’ютер на ноутбуці. А може отримати доступ до реального кубіта, побачити помилку — і шукати спосіб її виправити. Університет Карлсруе збирає мільйон євро саме за третій варіант.
2. Чому університет просить гроші у суспільства?
Можливо, найцікавіше в історії Карлсруе — навіть не сам квантовий комп’ютер, а те, кого університет вважає відповідальним за його появу.
Можна було б очікувати, що обладнання державного університету має оплачувати держава. Університет Карлсруе пропонує іншу модель: держава, бізнес, випускники та громадяни можуть разом інвестувати в технологічну інфраструктуру регіону.
Кампанію «1000 квантових піонерів» від початку презентували як спільний проєкт науки, економіки та суспільства. До неї долучилися представники бізнесу та місцевих інституцій.
Навіщо компанії платити за комп’ютер, на якому навчатимуться чужі студенти? Тому що через кілька років ці студенти можуть стати її інженерами.
Університет хоче готувати не стільки теоретиків квантової фізики, скільки спеціалістів, здатних переносити квантові технології у промисловість. Німеччина сильна у фундаментальних дослідженнях, але промислове використання квантових технологій поки перебуває на ранньому етапі. Отже, потрібні не лише лабораторії, а й люди, які принесуть нові рішення на підприємства.
Тому €1000 від місцевої компанії — це не просто благодійність. Це невелика інвестиція в майбутній кадровий резерв і конкурентоспроможність регіону.
Університет відповідно будує й кампанію. Донори отримують доступ до професійних заходів і лекцій, знайомляться з експертами та студентами. Компанії можуть публічно демонструвати свою участь у проєкті. Дев’ять членів наглядової ради університету навіть відмовилися від належних їм виплат і спрямували на комп’ютер €39 600.
Найважливіший результат кампанії, однак, не вимірюється кубітами. Університет створює навколо себе спільноту людей, які сприймають його лабораторію не як чуже державне майно за парканом, а як частину технологічного майбутнього свого міста. Тоді питання «чому суспільство має платити за університет?» змінюється на інше: «що суспільство отримає, якщо сьогодні інвестує у свій університет?»
3. Українська наука між виживанням і майбутнім
Перенесімося з Карлсруе в Україну. Тут питання про купівлю нового високотехнологічного обладнання звучить зовсім інакше. Під час повномасштабної війни йдеться не лише про розвиток нових лабораторій, а й про збереження тих, що залишилися, разом із науковими школами та людьми.
За оцінкою UNESCO, відновлення державної дослідницької інфраструктури України потребуватиме щонайменше $1,26 млрд. Майже $1 млрд із цієї суми припадає на університети.
Від початку повномасштабного вторгнення пошкоджено або зруйновано 1443 будівлі, що належать 177 державним науковим установам. Фізичних пошкоджень зазнали майже 30% дослідницьких установ. Лише заміна пошкодженого наукового обладнання оцінюється приблизно у $46 млн.
Але найважча втрата науки — люди. За даними UNESCO, від 10% до 20% українських науковців були змушені переїхати в інший регіон або за кордон, а понад половина опитаних уже не можуть проводити дослідження на довоєнному рівні. Щонайменше 1518 українських науковців долучилися до Сил оборони.
Війна наклалася на багаторічне недофінансування науки. У 2022 році витрати на дослідження становили лише 0,33% ВВП — значно нижче задекларованої цілі у 1,7%.
Тому було б несправедливо запитувати, чому українські університети сьогодні не збирають мільйони на квантові комп’ютери. Держава, бізнес і громадяни живуть у країні, де величезна частина ресурсів закономірно спрямована на оборону. Лабораторія може потребувати не технології наступного покоління, а заміни приладу, знищеного ракетою.
Але наслідки цього ми відчуємо пізніше. Наукову інфраструктуру можна втратити за одну ніч, наукову школу — за кілька років. Якщо молодий дослідник виїхав і знайшов лабораторію та професійне майбутнє в іншій країні, завершення війни саме по собі не поверне його додому.
Без сучасних дослідників та інженерів складніше буде відновлювати не лише науку, а й енергетику, медицину, промисловість, агросектор та інфраструктуру.
Тому історія про €1 млн на квантовий комп’ютер перестає бути просто цікавою новиною з Німеччини. Вона ставить перед Україною питання: якщо одного дня необхідність постійно збирати гроші на виживання перестане визначати наше життя, чи зможемо ми зберегти саму культуру донату — але змінити її мету?
4. Чи можна донатити не тільки на те, щоб вижити, а й на те, ким ми станемо?
За роки війни громадське фінансування стало одним із механізмів національної стійкості. Українці звикли об’єднуватися навколо конкретної потреби й брати частину відповідальності на себе, не чекаючи, поки проблему вирішить держава чи хтось інший. Поки триває війна, пріоритет очевидний — захист країни та людського життя. Проте згодом цей досвід може отримати й інше застосування.
Принцип Карлсруе цілком можна уявити в Україні. Не обов’язково збирати саме на квантовий комп’ютер. Метою може стати лабораторія робототехніки, біотехнологій чи нових матеріалів, обладнання для медичних, енергетичних або аграрних досліджень. У такій моделі донат стає не реакцією на катастрофу, а інвестицією у створення того, чого країна ще не має.
Окремі елементи цієї моделі в Україні вже існують. Бізнес фінансує університетські стипендії, лабораторії та освітню інфраструктуру. Один із найпомітніших прикладів — Kyiv School of Economics: у 2025 році цільові внески бізнесу на підтримку KSE University становили майже $1 млн, а у 2026 році університет повідомив про завершення збору $40 млн на новий кампус у Києві.
Отже, українці та український бізнес уже готові вкладати гроші в освіту. Наступне питання — чи зможуть окремі успішні приклади перетворитися на сталу культуру підтримки університетів і науки.
Досвід Карлсруе показує, наскільки важливою для цього є конкретність. Абстрактний заклик підтримати науку складніше перетворити на масову кампанію, ніж зрозумілу мету з визначеною вартістю і результатом. У Карлсруе це квантовий комп’ютер за €1 млн, 1000 донаторів і можливість дати студентам доступ до реальної квантової системи. Український університет так само міг би пояснити, яке обладнання йому потрібне, скільки воно коштує, які дослідження дозволить проводити і яких фахівців допоможе підготувати.
Для бізнесу участь у таких проєктах може бути не лише благодійністю. Компанії отримують можливість інвестувати у власний майбутній кадровий резерв. Якщо підприємствам потрібні інженери, дослідники й технологічні спеціалісти, їм вигідно, щоб майбутні працівники ще в університеті мали доступ до сучасного обладнання та прикладних досліджень.
Приватні пожертви, звісно, не можуть і не повинні замінювати державне фінансування науки. Фундаментальні дослідження, довгострокові програми та велика наукова інфраструктура потребують системної державної політики. Натомість приватний капітал здатен прискорювати конкретні проєкти, давати університетам більше гнучкості та допомагати швидше впроваджувати нові технології.
Для України це особливо важливо ще з однієї причини. Після війни країні доведеться конкурувати не лише за інвестиції, а й за людей. Молодий український науковець чи інженер порівнюватиме свої можливості з лабораторіями Варшави, Праги, Карлсруе та інших європейських міст. Сучасна університетська інфраструктура тому є не розкішшю, яку можна відкласти до завершення відбудови, а однією з умов збереження людського капіталу.
Досвід колективної відповідальності, сформований під час війни, може стати важливим ресурсом і для мирної України. Великий науковий проєкт не завжди потребує одного надзвичайно багатого мецената. Його можуть зробити можливим сотні компаній, випускників і громадян, якщо вони розуміють мету та бачать результат своєї участі.
Сьогодні український донат дуже часто купує нам завтра. Хотілося б, щоб одного дня він допомагав відповідати ще й на питання: яким це завтра буде.
Сьогодні від українського донату нерідко залежить, чи повернеться людина додому живою. На цьому тлі розмова про нову лабораторію або дорогий науковий прилад майже неминуче здається другорядною.
Але країні, яка вистоїть, доведеться вирішувати вже інше завдання — не просто відбудувати зруйноване, а не опинитися назавжди на технологічній периферії Європи. І тоді питання буде не в тому, чи потрібен Україні саме квантовий комп’ютер. Воно значно ширше: чи зможемо ми дозволити собі знову думати на десятиліття вперед — і вкладати гроші в речі, користь від яких не вимірюється наступним днем.
